Життя і діяльність Святого

Зигмунт Щенсни Фелінський народився, 1 листопада 1822 р. в м. Воютинь біля Луцька на Волині (тепер Україна). Він був сином землевласника, Герарда і Єви з Вендорффів, жінки великого розуму та серця, письменниці, авторки Мемуарів з життя.

З євангелічної атмосфери родинного дому виніс міцні основи віри та моральності. Від батьків він навчився любові до Бога, самопожертвування для батьківщини, пошани для людини. Завдяки цим цінностям він не піддався пригніченості, коли помер його батько, а мати за патріотичну роботу була заслана в Сибір, царський уряд конфіскував сімейне майно, а шестеро його братів і сестер зосталися без даху над головою.

В віці 17 років він подався у світ з вірою в серці та довірою в поміч Божого провидіння. Його єдиним багатством були: «серце непорочне, релігія і братерська любов для ближніх», а також віра, про яку говорив: «Моя точка зору – це віра, я би хотів, щоб усе, що мені подобається, що мене очаровує й захоплює, мало в неї свій початок» (1843). Маючи здібність до стислих наук він здобув математичну освіту в Москві, а гуманітарну освіту в Сорбоні і в Collège de France.

За провідну думку життя він прийняв лозунг: «Тому що на землі бути поляком – це жити по божому та шляхетно». Про його патріотизм свідчить участь у повстанні в Великої Польщі (1848), а про величину духа – дружба з національним поетом-пророком, Ю. Словацьким. В Парижу, вслуховуючись в голос Христа, він вирішив, що буде священником.

Священник в Петербурзі. В 1851 р. він вернувся на батьківщину та вступив в Духовну семінарію в Житомирі, подальшу формацію він здобув у Духовній Академії в Петербурзі, де був висвячений на священника (1855). Натхнений духом милосердя він заснував Притулок для сиріт та вбогих, а також чернече згромадження під назвою Родина Марії (1857). Він одночасно виконував обов’язки духовного отця семінаристів і професора Академії. Він прославився як проповідник і сповідник. Його вважали «апостолом, повним смирення, науки і культури», «опікуном убогих та сиріт», «великою людиною», «найкращим священником у Росії».

Добрий Пастир. Призначений 6 січня 1862 р. благословенним Піусом ІХ на Варшавського архієпископа, він управляв над Віслою тільки
16 місяців, у незвичайно важких умовах, в час патріотичних маніфестацій та вибуху повстання. Але в цей короткий період він встиг розвинути плідну діяльність, метою якої було оживлення релігійного життя Архієпископства.

Ця «людина Провидіння», «символ Божого милосердя», заснував у Столиці Центр відродження; організував місії і говіння в церквах, лікарнях, в’язницях; закликав священників до запопадливої роботи, турботи про розсудливість народу. Великий натиск він придавав провіщенню божого слова, навчанню основ релігії, розвитку освіти. Поширював культ Найсвятіших Тайн та Богоматері, для її вшанування він розповсюдив в Архієпископстві травневе богослужіння; він підтримував францисканський рух. Турбуючись про релігійне виховання дітей і молоді він заснував в Столиці сирітський притулок і школу
і віддав їх під покровительство Родини Марії.

У Варшаві він встав ніби «Ангел миру», закликаючи Народ до розсудливості та плідної роботи заради блага країни. Керуючись досвідом і реальною оцінкою ситуації, він старався подіяти на заспокоєння розумів та стримати Народ перед розливом крови. Після вибуху січневого повстання (1863), цей добрий Пастир встав на захист пригноблених та розділив їх недолю. Зміна політики Росії щодо Королівства спричинила, що Архієпископ став невигідним. Коли його покликали у Петербург, він 14 червня 1863 р. покинув Варшаву під військовим ескортом як в’язень держави. Тільки тоді Варшава повністю зрозуміла, ким був її Пастир, який в короткий час зробив стільки доброго; було визнано, що разом з його владою перейшов через Архієпископство «подих Святого духа».

Вигнанець. Архієпископ Фелінський, який був засуджений на вигнання в глибину Росії, провів в Ярославлі над Волгою 20 років, ясніючи святістю життя, відданий молитві, апостольству та ділам милосердя. Свою долю він поклав у руки Святого Отця, відпираючи одночасно натиски уряду, щоб відмовився від архієпископства. Незважаючи на поліційні обмеження, він піклувався сибірськими засланцями, несучи для них духовну радість і матеріальну допомогу. Він зайнявся заснуванням церкви в Ярославлі. Пам’ять про «святого польського єпископа», який «закріпив польського та католицького духа в трьох поколіннях» жила над Волгою ще довгі десятиліття. Після 20 років, у результаті домовленості між Урядом Росії і Ватиканом, він був звільнений (1883), але до Варшави не міг вернутися. І пішов на друге вигнання.

Пастир сільського населення. Останні роки життя Фелінський провів як титулярний архієпископ Тарсу в селі Дзвінячка на Подолі (Львівська єпархія), жертвуючи собою душпастирській, суспільній та освітній роботі серед сільського населення. В середовище цього села він вніс духа релігійного відродження, згідного співжиття поляків і українців, а також плідного співробітництва для євангелічного братерства. Тамтешнє населення вважало його батьком і опікуном, священником «святим», а його перебування в цьому селі вважало «благословінням божим».

Королівська спадщина. Архієпископ Фелінський помер 17 вересня 1895 р. у Кракові, з репутацією святого. Написали про нього – «розірвалося велике серце»; залишив після себе королівську спадщину – «одну сутанну, бревіарій та багато любові серед людей».

Після урочистого похорону в Кракові, його тлінні останки протягом 25 років спочивали на цвинтарі в Дзвінячці, оточені пошаною та любов’ю поляків і українців. А коли Польща повернула собі незалежність, їх перевезли до Варшави (1920) і поховали в Катедрі Св. Івана (1921).

Дорога до слави вівтарів. Пам’ять про нього, пошана для його достоїнств, а також слава святості і чисельні оздоровлення, між іншим, після вжиття води з джерельця, яке він відкрив в Дзвінячці, посприяли старанням про винесення його на вівтар. Кардинал Стефан Вишинський, Примас Польщі, відкриваючи діло про його канонізацію в 1965 р., сказав:

«Хіба ця тяжка і важка дорога буде свідоцтвом святості архієпископа Фелінського. Вона є найбільш вимовна, більш ніж знаки та чуда, які він мав би чинити. Тому що це було чудо любові, найбільш велика могутність духа людини, яка не піддалася, хоча мала би до цього право, ідучи такою винятковою дорогою».

Духовий образ. Життя З. Ш. Фелінського, від молодих літ, відзначалось прямуванням до святості. Христос був для нього «Шляхом, Правдою, Життям». Він хотів досягнути такого рівня об’єднання з Богом, щоб разом зі св. Павлом сказати: «Живу я, але вже не я, в мене живе Христос».

Відзначався гранітною вірою та безмежною довірою Провидінню, завжди ставив на першому місці любов до Бога і Церкви, самопожертву заради Батьківщини, пошану для людей. Характерною рисою його духовності була велика чесність, хоробрість і справедливість. Крім цього відрізнялися його самовідданість і милосердя, сповиті духом францисканського спокою, смирення і безпосередності, праці і убогості. Його називали «гордістю польського єпископату», «мучеником», «вірним сином Церкви».

Зі скарбниці його життя і на наш час можемо зачерпнути животворного духа та світла. Канонізація Пастиря-Вигнанця заохочує до роздуму над своїм життєвим шляхом, над родиною і її відродженням, над будуванням спільного дому – Батьківщини, під покровительством Провидіння та Найсвятішої матері.

Генеральним дім Монахинь у Варшаві

Чернецтво Монахинь Францисканок Родини Марії, з невеликої зернинки, яка була вкинена
о. Фелінським в Петербурзі в 1857 р., розрослося в велику родину. В даний час воно налічує 1100 монахинь, що працюють в 145 чернечих домах у Польщі, Бразилії, Італії, Білорусії, Україні, Російській Федерації і Казахстані. Згідно з харизмою – в духу Засновника, монахині несуть поміч Родині, займаються вихованням та навчанням дітей і молоді, оточують піклуванням хворих осіб та старців, виконують потребу біля парафій і Церковних установ.

З творів св. Зигмунта Щенсного

«Церква – це найбільший мій скарб, це мета мого життя, це моє єдине кохання на землі» (1855).

«Я довіряю Богові та нічого не бажаю крім святої його волі» (1877).

«Благословенні, година спроби яких застане під хрестом з Марією» (1874).

«Внутрішній спокій – це найбільший … скарб та єдиний подарунок, який Спаситель учням своїм обіцяє на землі» (1879).

«Хай Божий спокій, Його благодать та благосло-вення завжди і всюди вас супроводять» (1890).

Молитва про випрошування ласки за причиною св. Зигмунта Щенсного

Боже, котрий св. Зигмунта Щенсного, діяча великого смирення і безпосередності, незвичайними достоїнствами прикрасити зволив, зроби так, щоб ми за Його заступництвом отримали благодать … , про яку покірно просимо. Через Христа, Господа нашого. Амінь.

Отче наш, Богородице діво радуйся, Слава Отцю.

СВЯТИЙ
ЗИГМУНТ ЩЕНСНИ ФЕЛІНСЬКИЙ
1822 – 1895
Архієпископ Варшавський Mитрополит
Засновник Чернецтва
Монахинь Францисканок Родини Марії
Апостол миру і національної згоди
Популяризатор культу Пресвятої Mатері
Покровитель сиротів, убогих, засланців
Францисканський терціар
Беатифікований Іваном Павлом ІІ
18 серпня 2002 р. у м. Краків
Канонізаваний Бенедиктом XVI
11 жовтня 2009 р. у Ватикані